Сюжетна лінія п єси життя це сон

Проблематика та поетика драми «Життя це сон».

«Життя є сон» (1635)

Сенсу буття, свобода, вільний вибір, моральність, ідеальний правитель, смисл та призначення влади

Композиція: Три хорнади=три дня, що стосуються минулого, теперішнього та майбутнього країни. Розгалуженість композиції.

Хорнада І – зав’язка сюжету, окреслюється основна сюжетна лінія, інші колізії.

Хорнада ІІ – розвиток дії, любовної інтриги. Сехісмундо в палаці; Росаура, Астольфо.

Хорнада ІІІ – розв’язка всіх сюжетних ліній. Звільнення Сехісмундо, його суд.

В основі динамізму твору – тайна, події та ситуації швидко змінюються на протилежні.

Взаємодія образів сприяє розкриттю конфліктів:

Боротьба за владу: Сехісмундо-Астольфо, Естрелья

Любовні стосунки: С-Росаура, Росаура-Астольфо-Естрелья

Батько й син (людина та доля): Басіліо-С.

Питання честі: Росаура-астольфо, Росаура-Клотальдо.

Не смішний блазень Кларін –трагізм ситуації, існування людини у світі, неможливість уникнути долі. Виражає справжню сутність явищ, є маскою автора.

Риси барокової поетики у творі: Універсалізм; Динамізм; Емблематичність; Несправжність (театр, карнавал, маски); афористичність; Символіка та алегорії; Контрасти

В епоху Відродження на зміну подібним уявленням приходить відчуття нескінченності часу й простору, притім не десь у загробному світі, а в реальному житті на землі як би по горизонталі. Звичайно, і рай, і пекло не зникли з свідомості людини цієї епохи, але відчувши себе вперше не твариною жалюгідної, а владарем миру, людина ренесансної пори шукала раю на землі, прагнула увічнити себе у своїх справах. Таке відчуття нескінченності часу й простору не тільки зберігається та поглиблюється в епоху бароко: новітні відкриття в астрономії розширили межі навколишнього світу до космічних масштабів. Але при цьому простір і час знаходять як би тривимірність: поряд з горизонталлю земного життя знову дістає першорядного значення вертикаль раю й пекла.

Комедии о любви у Кальдерона — всегда «высокие» комедии. В них действуют только дворяне, в точном соответствии с принципами куртуазности и законами чести. Как бы ни была глубока страсть, сколь бы сильным ни было любовное чувство героев Кальдерона, речь их остается безупречно логичной и нередко излишне цветистой. Любовь у Кальдерона, как и всякая иная страсть, проверяется разумом. Если что-то и нарушает логику развития действия в его комедиях, то это вторжение в интригу сил, не зависящих от героев и принимающих обличие случая.

Еще дальше от традиций ренессансного театра отходит Кальдерон в своих «драмах чести».

Тема чести принадлежит к числу самых популярных в испанской литературе XVI—XVII вв. От средневековья в XVI—XVII столетия перешла идея чести, как «дара крови», принадлежащего дворянству от рождения и отгораживающего его от низших сословий.

Испанские гуманисты (Сервантес, Лопе де Вега) объявляют честь не наследственными дарами, а проявлениями человеческого достоинства, которое находит выражение в высоко нравственных поступках. Дон Кихот: «Каждый — сын своих дел». Лопе де Вега утверждает идеал «крестьянской чести».

Кальдерон же в своих «драмах чести» нередко отдает дань сословно-дворянским представлениям. Честь в этих пьесах уподобляется хрупкому сосуду, который «от малейшего движения может разбиться». Для того чтобы чести супруга было нанесено оскорбление, вовсе не обязательно жена должна изменить ему или даже замышлять измену — для этого достаточно одного лишь подозрения, ибо уже оно лишает супруга уважения со стороны окружающих и, следовательно, чести. В пьесе «Врач своей чести» жена и не помышляет об измене мужу, но из-за трагического стечения обстоятельств на нее падает тень подозрения. И тогда муж, не колеблясь, становится «врачом своей чести» и убивает жену. Герой не жесток, он жалуется, но действует так, ибо законы чести суровы и должны неукоснительно соблюдаться.

Кальдерон не удовлетворен дворянско-сословными представлениями о чести, ищет идеалы в раннем христианстве: Честь «достояние души», дарованное богом человеку, независимо от его происхождения, и посягать на нее никто не имеет права.

Такое толкование идеи чести особенно характерно для драм «Стойкий принц» (1628—1629) и «Саламейский алькальд» (1642—1644). В первой из них драматург повествует о героической жизни и мученической смерти португальского принца дона Фернандо, который, попав в плен к маврам, отказывается вернуть себе свободу ценой бесчестия друга, собственного бесчестия или бесчестия отчизны. Драматург, рисуя судьбу дона Фернандо, истолковывает ее почти как «житие святого», но сквозь религиозную оболочку здесь проступает высокая нравственная идея о чести как о чувстве уважения со стороны окружающих и о самоуважении, опирающихся на добродетельные поступки человека.

Монологи Фернандо из драмы «Стойкий принц»

С веселостью, и пышной, и беспечной,

Цветы проснулись утренней зарей.

Настала ночь, и вот, с холодной мглой,

Их сон объял, непробудимо вечный.

В них с золотом и с белизною млечной

Играла злость радужной игрой.

И тускло все. Вот лик судьбы людской.

Так много день уносит быстротечный.

С рассветом ранним розы расцвели

И умерли: в одной и той же чаше

И колыбель и гроб себе нашли.

Так точно мы, рожденные в пыли,

В единый день свершаем судьбы наши:

Я знаю, наконец, я смертен, И нет мгновений достоверных; По этой-то причине разум Устроил гроб и колыбель Похожими по внешней форме, Похожими по матерьялу. Когда кого-нибудь мы просим, Мы руки складываем так И поднимаем их; когда же Хотим мы что-нибудь отбросить, Мы то же делаем движенье, Но опускаем руки вниз. Когда рождаемся мы к жизни, То в знак того, что мир нас ищет, Он в колыбель нас принимает, Которая открыта вверх. Когда же презреньем или гневом Он пожелает нас отбросить, Он вниз тогда роняет руки, И тот же самый инструмент Меняет смысл при той же форме, И, сохраняя ту же сущность, Что было кверху колыбелью, То книзу превратилось в гроб. Так близко мы живем от смерти, Так тесно при рожденьи нашем Сливаются, черта с чертою, И колыбель и ложе мглы.

Бароко як напрям у літературі та мистецтві Европи 17 ст.

2. Соціокультурна ситуація у Європі 17 ст.

3. Світоглядні позиції бароко.

4. Специфіка естетики і поетики бароко.

5. Жанрова система барокової літератури.

Поняття «бароко».

«XVII століття» — не календарне поняття з 1600 по 1700 р., а визначення самостійної епохи, що має у різних країнах різні хронологічні рубежі. Це початок літератури Нового часу, наступного історико-культурного етапу після античності та Середньовіччя, перехід від середньовічної цивілізації, у рамках якої залишалася культура Ренесансу, до цивілізації нового типу.

У 17 ст. Європа вступає у нову культурно-історичну добу – вік Бароко. Поняття бароко включає в себе кілька значень:

1) Бароко як світорозуміння та світовідчуття, пов’язане зі специфічним розумінням світу і місця людини в ньому в новий історичний час, що прийшов на зміну Відродженню. В цьому сенсі ми говоримо про «барокову людину», яка у своїх життєвих цілях, почуттях, думках і поведінці відбиває неповторність нової доби; така людина стає персонажем мистецтва;

2) Загально мистецький стиль (стильова система) бароко, який відобразився в літературі, образотворчих мистецтвах, музиці й театрі;

3) Літературний напрям бароко, в який включають літературні явища, позначені бароковим стилем і світорозумінням (світовідчуттям).

Слово «бароко» походить від португальської назви «perrola barroca» (перлина чи мушля з перлиною незвичної, неправильної форми). Це слово почали вживати в Італії щодо архітектури і образотворчих мистецтв, щоб підкреслити відмінність нового стилю від стилю Ренесанс. Як мистецтвознавчий термін «бароко» узаконили Якоб Буркхард і Генріх Вьольфлін у другій половині 19 століття. У 20 столітті термін «бароко» поширили на інші види мистецтва 17 століття – музику, літературу тощо.

Источник

Згідно з традиціями іспанської драми, п’‎єса Кальдерона складається з трьох хорнад. Хорнада ( jornada ) — давнє іспанське слово, що означає «шлях, пройдений людиною за день». Дія у п’‎єсі охоплює три дні. У першій хорнаді розповідається про трагічну долю принца Сехисмундо, який знаходиться у високій вежі, замкнений від світу через жахливе пророцтво, що супроводжувало його народження. Батько принца, король Полонії — Басиліо, астролог і математик, визначив за зорями долю свого сина. Небо відкрило йому, що Сехисмундо стане жорстоким тираном і спричинить багато смертей. Тому Басиліо посадив сина у віддалену башту, наказавши прикувати його до стіни залізними ланцюгами, і приставив до нього варту на чолі з наглядачем Клотальдо. Останній навчав Сехисмундо основам наук, але нічого не розповідав про його шляхетне походження.

Читайте также:  Что делать если больно поворачивать шею после сна

У першій хорнаді міститься зав’‎язка сюжетних ліній твору. Переодягнена у чоловіче вбрання знатна дама Росаура і блазень Кларін випадково потрапили до вежі й завели розмову із Сехисмундо. Ця подія може розкрити таємницю принца, і це тривожить Клотальдо. Спочатку він хоче вбити Росауру та її слугу, але потім, побачивши в неї шпагу, яку він дав колись її матері, впізнає в Росаурі рідну кров і вже не може підняти на неї руку. Клотальдо вирішує розповісти про все королю і покластися на його волю.

Між тим у королівському палаці вирують пристрасті навколо питання про спадкоємця престолу. На корону претендують племінник Басиліо герцог Московський Астольфо та інфанта Естрелья. Астольфо й Естрелья — двоюрідні брат і сестра, народжені сестрами короля. Вони мають однакові права на престол, які можуть бути зміцнені династичним союзом. Однак Басиліо мучиться докорами совісті.

Він вирішує перевірити пророцтво щодо Сехисмундо й повідомляє придворних, що незабаром сплячого принца перенесуть до палацу, і вони мають прийняти його як належить.

У першій хорнаді, крім основної лінії, окреслюються й інші колізії. Сехисмундо підсвідомо закохується в Росауру, хоча він побачив її у чоловічому вбранні і не знав, що таке кохання. Росаура прагне помститися Астольфо за те, що він честь її «украв, знеславивши любов’‎ю». Астольфо залицяється до Естрельї, хоча між ними немає любовних почуттів. А Басиліо наказує Клотальдо дати Сехисмундо сонне зілля і підготувати принца до разючих змін у його житті.

У другій частині твору розвивається любовна інтрига. Автор уводить сцену з портретом, під час якої з’‎ясовується, що Астольфо кохає Росауру, а не Естрелью, і що Росаура, хоча й ображена, теж має до нього почуття.

Третя хорнада — розв’‎язка всіх сюжетних ліній. Дізнавшись про законного спадкоємця, народ повстав і звільнив Сехисмундо, щоб не опинитися під владою чужоземця Астольфо. Війська під проводом принца наближаються до столиці. Сехисмундо хоче помститися Басиліо і всім, хто був причетний до його ув’‎язнення. Народ вітає принца, але в цей час гине від раптової кулі блазень Кларін: тікаючи від смерті, він так і не зміг уникнути її. Басиліо схиляється до ніг переможця, готовий прийняти кару, але несподівано принц духовно перероджується. Він подолав у собі «звіряче» начало, темні сили, що змушували його бути жорстоким, і вирішив відтепер бути добрим і милосердним. Сехисмундо прощає королю, долаючи в собі любовну пристрасть, з’‎єднує Росауру та Астольфо й оголошує про свій шлюб з Естрельєю в інтересах Полонії.

Афіша до вистави за п’ є сою Кальдерона. 1646 р.

Композиція твору досить складна. Драма побудована з багатьох подій, що стосуються як минулого, так і теперішнього, причому від них залежить і майбутнє країни. У п’‎єсі багато таємничого, загадкового. Автор постійно тримає глядачів і читачів у напрузі. Що то за вежа, яку побачили Росаура та Кларін? Хто то за один, що там сидить? Чому Росаура переодягнена? У чому причина її жаги до помсти. Такі моменти обумовлюють динамізм твору. До того ж у ньому дуже швидко змінюються події та ситуації: сьогодні Сехисмундо — в’‎язень, а Клотальдо — його наглядач, а завтра Сехисмундо сам може покарати Клотальдо й усіх придворних, навіть короля-батька. У драмі «Життя — це сон» персонажі не тільки багато говорять, а й перевдягаються, б’‎ються, закохуються і ревнують, тут відбуваються боротьба за владу і народне повстання. Отже, Кальдерон талановито поєднує складні філософські проблеми із зовнішньою інтригою, розважальністю п’‎єси. Він не лише порушує складні питання, а й робить свій твір цікавим для читачів та глядачів.

Отже, складна, розгалужена композиція драми цілком відповідає складності порушених у ній філософських питань. Письменник змушує читачів і глядачів замислитися над сутністю світу, людського буття, самих себе. П’‎єса відзначається поліфонізмом звучання. У ній висловлюються неоднозначні ідеї, а читачі й глядачі можуть погодитися чи не погодитися з автором, але головне те, що він змушує працювати їхні думки та почуття.

Источник

Сюжет п’єси Кальдерона «Життя це сон»

Якщо виводити походження терміна «бароко» від слова «перлина», то п’єса «Життя — це сон» є чи не найкоштовнішою перлиною як за місцем у творчому доробку П. Кальдерона, так і в ролі ілюстрації основоположних принципів і поетики бароко. Від часу її створення минули сотні літ, а знаменитий монолог Сехисмундо («Ох, горе тут мені. ») до цього часу вивчається в іспанських школах.

П’єса й нині ставиться в найкращих театрах країни, зокрема на мадридській сцені, а найталановитіші іспанські актори вважають за честь грати роль Сехисмундо. Іноді дослідники ставили літературні твори Кальдерона над шекспірівськими (як це робили романтики).

У чому ж причини надзвичайного успіху, який випав на долю творчого доробку Кальдерона, зокрема драми «Життя — це сон»? Напевно, вичерпну відповідь на це запитання дати неможливо, але сам процес її пошуку допоможе яскравіше висвітлити художні особливості твору.

Сюжет п’єси напружений і гостродинамічний, з багатьма несподіваними поворотами, що притаманне літературі бароко. Дія відбувається у вельми умовній Полонії (Польському королівстві), деякі персонажі (Росаура, Астольфо, Кларін) путі філософські проблеми: яким є місце людини у світі? Чим вона відрізняється від звіра і що робить людину людиною? Чи впливає людина на свою долю і як може це робити?

Водночас це твір алегоричний, адже життя Сехисмундо можна розглядати як алегорію (інакомовлення, паралель) життя людства — пошуки свого місця у світі, намагання розібратися в мотивах своїх і чужих учинків. Та й сама типова для бароко формула «життя — це сон» може розглядатися і як метафора, і як алегорія (лис — це хитрість, а життя — це сон).

Будова драми струнка й добре продумана: вона складається з трьох хорнад. Як пише чудовий знавець іспанської мови М. Литвинець, «хорнада — прадавнє іспанське слово, що означає «шлях, пройдений людиною за день»». Справді, у драмі «Життя — це сон» є три хорнади і дія в ній відбувається за три дні.

Оскільки драма є «служницею двох панів» — літератури й театру (тобто вона розрахована як на читання, так і на інсценізацію), то з цієї точки зору поділ саме на три хорнади ідеально підходить для втілення сюжету твору (зокрема — зміни театральних декорацій):
• перша хорнада (перший день) — Сехисмундо у вежі — ніч (сон);
• друга хорнада (другий день) — Сехисмундо в палаці — ніч (сон);
• третя хорнада (третій день) — Сехисмундо спочатку у вежі, а потім — у палаці.

План Басиліо почали втілювати: випивши снодійного напою, Сехисмундо заснув, а коли прокинувся в палаці й нарешті дізнався про причини свого безвинного ув’язнення, то обурився і пові в себе так свавільно й жорстоко, ідо начебто «підтвердив» віщування зловісного гороскопа. Басиліо, переконаний у своїй правоті, наказує повернути в’язня до вежі так само під час сну. Прокинувшись у добре знайомій вежі, принц уважає, що палац і всі події минулого дня були його сном («життя — це сон»).

Тим часом, дізнавшись, що є законний спадкоємець трону, але владу збираються віддати чужинцюмосковиту, частина війська збунтувалася й звільнила Сехисмундо, запропонувавши йому стати королем Полонії. У вирішальній битві війська принца перемогли армію Басиліо. Здавалося б, колишньому в’язню саме час помститися батькові за все, що той із ним зробив. Цього очікували як придворні, так і сам Басиліо. Однак Сехисмундо ув’язнив організаторів бунту, які зрадили Басиліо («Зрадник більше не потрібний/В час, коли минула зрада») і звільнили його самого, пробачив батькові кривду, повернув йому трон і визнав своїм королем. Усі сприймають це як диво, як чудесну метаморфозу — перетворення звіра на людину, причому людину шляхетну й мудру (Басиліо: «Розум твій усіх дивує»; Астольфо: «В нього вже й не та повада!»; Росаура: «Мудрий він і справедливий!»).

Читайте также:  Сонник толкование снов попасть под дождь

А в палаці, нарешті дізнавшись про причини своїх страждань, він просто почав мстити за несправедливість. То де ж витоки його жорстокості: у вродженій потребі творити зло чи в примусовому позбавленні волі, яке спровокувало його на жорстокі вчинки? І хто винен у тому, що людина перетворюється на звіра: Сехисмундо чи Басиліо?

А в очах оточуючих його жорстокість дійсно мала звіроподібний вигляд і справджувала страшне віщування: «Що візьмеш від людини, / В якої людського — ім’я єдине, /Яка — лиха, безжальна, / Жорстока, тиранічна і брутальна, /Породжена між звірів. »
І лише друге звільнення принца бунтівними солдатами являє нам Сехисмундолюдину. Він сам зробив себе справжньою людиною, стримавши свої інстинкти й забаганки, і, зрештою, заявив: «. Загнуздаєм / Честолюбство і злобу, / Це шаленство йлють сліпу». Це — кульмінація твору, моральне переродження звіра на людину.

А Сехисмундо на початку і наприкінці твору — це взагалі дві різні людини. Спочатку це напівдикий самітник, який зріс у вежі поміж диких звірів і сам нагадує звіра як внутрішньо (дика вдача, нестриманість, намагання задовольняти свій перший ліпший інстинкт або бажання), так і зовнішньо — не випадково він постійно з’являється у звірячій шкурі.

Проте чи не тому Сехисмундо й перетворився на звіра, що його ув’язнили без вини, повіривши туманним віщуванням гороскопа? І саме це стало справжньою причиною, через яку жахливе пророцтво почало здійснюватися? Зло породжує зло: несправедливість,
долі скорився, той за нею іде, а хто ні — того вона тягне за сооою силоміць»?
Проблема долі (фатуму) і її впливу на життя людини була втілена ще в міфах і здавна цікавила письменників. Так, сам Зевс боявся долі (згадайте троянський цикл і таємницю Прометея). Не втік від своєї долі й київський князь Олег, таки вбитий своїм «вірним товаришем» — бойовим конем («Повість минулих літ» Нестора Літописця і «Пісня про віщого Олега» О. Пушкіна).

Недаремно в Елладі виникла так звана «трагедія фатуму». Так, Едіп («Едіпцар» Софокла) не зміг уникнути своєї долі, хоч як він того хотів, утікаючи від Меропи й Поліба і тим самим наближаючись до пророкування про вбивство батька й одруження з матір’ю. Отже, Кальдерон узяв традиційну проблему. І якщо дельфійський оракул змінився на «полонський» гороскоп, то. що це міняє по суті? Так само, як Едіп, від долі збирається втекти Басиліо, ув’язнивши свого щойно народженого (а тому невинного!) сина, якому Клотальдо згодом так пояснює причину його ув’язнення: «Ти страждав тому в неволі/1 в темниці був закутий, / Схований, щоб відвернути / Зло й немилосердя долі». Так само пояснює своє рішення й Басиліо: «. Повіривши у долю, /Що мені явило небо / Віщуваннями лихими /І майбутньою бідою, / Я рішився ув’язнити / Звіра, зродженого мною». Батько на

Кальдерон усетаки залишає ледь помітні шпаринки в чорній запоні фаталізму, тим самим інтригуючи читача. Час від часу герої (хай побіжно й несміливо), але припускають, що долю можна здолати, принаймні на неї можна вплинути. Так, до Сехисмундо звертається Клотальдо: «Але з вірою, що ти / Збореш лиховісні зорі, / Бо шляхетний муж і в горі / Здатний їх перемогти» або Басиліо: «Я бажання / Мав зустріть тебе на волі, / Коли ти зірок і долі / Переможеш віщуванням. І правда, як мовилося, пророцтво, яке почало збуватися, «відмінилося»: син пробачив батькові несправедливість і повернув йому владу, а сивина Басиліо не стала килимом для його ніг. Здолав пророцтво саме той, проти кого воно віщувало, — Сехисмундо.

Через усю п’єсу «Життя — це сон» послідовно проводиться думка: людина може й повинна долати не присуди долі, а саму себе — шляхом духовного й морального вдосконалення, це й є той істинний шлях, що веде до добра. Треба приборкувати в собі звіра, і тоді людина не повністю залежатиме від фатуму. Цей, другий, «рецепт» теж укладений у вуста Сехисмундо: «. Хто змогти бажає / Свою долю, той розумним /1 терплячим бути має».

Предыдущий реферат из данного раздела: Жанрова своєрідність п’єс Кальдерона

Следующее сочинение из данной рубрики: Педро Кальдерон де ла Барка

Источник

Жіночі образи драми життя це сон

“Життя є сон”: аналіз п’єси Кальдерона

«Життя є сон» («La Vida es sueco») – «комедія» Педро Кальдерона. Була поставлена ​​у 1635 р Опублікована в «Першої частини комедій» Кальдерона 1636 р.

Драма Кальдерона сходить до «Повісті про Варлаама і Йосафата», в свою чергу трансформувалися в християнському ключі життєпис Будди. Побоюючись гороскопу сина, цар укладає принца в вежу, з якої той, однак, виходить на свободу і пізнає суєтність буття і справжню свободу – свободу духу. В Іспанії в XIV в. Хуан Мануель в «Книзі про стани» з’єднує цей сюжет з мотивом «сплячого, який прокинувся і не може відрізнити сну від яви»: людину присипляють, переносять до палацу, де з ним поводяться як з принцом, а потім повертають на колишнє місце. При складанні генеалогії героїв п’єси автор, ймовірно, користувався романом Суареса де Мендоси «Eustorgio y Clorirena, historia moscovica», що відбив події смути в Московському царстві (таким чином, діючі особи «комедії» в числі історичних прототипів мають Басилио – Василя Шуйського, Сехисмундо – польського короля Сигізмунда III, а Астольфо – королевича Владислава).

«Життя є сон» Кальдерона прийнято вважати зразком специфічного типу «тематичного побудови» тексту, характерного для XVII ст. в цілому і іспанського театру зокрема. Смисловий центр дії становить якась тема-ідея (А.А. Паркер) – в даному випадку вона винесена в заголовок п’єси – і все повороти сюжету, мотиви поведінки персонажів і навіть їх характери працюють на найбільш повне розкриття цієї ідеї. Тема ця, поряд з темою «весь світ – театр», є одним з найбільш популярних загальних місць епохи бароко. Ключем до символічного плану п’єси зазвичай називають «міф про печеру” Платона. У сьомій книзі «Держави» розповідається про людей, які все життя проводять у темній печері, в яку проникає лише вузький промінь світла. Вони повернені до джерела світла спиною і не можуть озирнутися через сковували їх ланцюгів. Звикнувши приймати за дійсність гру тіней на стіні, вони відмовляються вірити своєму побратиму, що побував на волі. Тому, коли Сехізмундо на початку п’єси виходить з темної вежі в звіриних шкурах і ланцюгах, зрима відсилання до античного тексту негайно задає алегоричне прочитання дії. У цьому контексті падіння Росаури з коня, наприклад, має бути однозначно прочитано як знак її гріхопадіння. Разом з тим, алегоричне значення ланцюгів на Сехізмундо близько до платоновскому, але вбрання зі звіриних шкур надає їм новий відтінок: ланцюги символізують пута плоті і земного існування, а шкури – звірине єство людини. Тьма, навколишнє героя, в повній згоді з Платоном, означає неосвічений розум.

Шлях Сехізмундо – шлях пізнання ілюзорності земного буття: потрапивши вперше до палацу, він веде себе відповідно до своєї звірячої натурою, для нього немає іншого закону, крім його бажань. Апогеєм «звірств» Сехізмундо стає безглузде вбивство слуги, якого він кидає в море, тільки щоб показати, що він сміє це зробити. Повернений в вежу, герой усвідомлює хиткість кордону між дійсністю і сном, ефемерність земного існування, і знову стаючи принцом він прагне поводитися так, щоб було не страшно прокинутися.

Читайте также:  Толкование сна давить тараканов во сне

Інші персонажі п’єси «Життя є сон» Кальдерона доповнюють і поширюють аспекти теми, заявлені в образі головного героя. Не тільки пристрасне, тварина початок приводить людину до помилок: Басилио, що покладається на один тільки людський розум, помилився і згрішив нітрохи не менше Сехізмундо, яка вперше потрапила до палацу. Керуючись одним тільки гороскопом, він прирік свого сина на тваринне існування, забувши надзвичайно популярну в ту епоху формулу: «зірки вказують, але не беруть верх», що означала, що людина, завдяки дарованої йому свободу волі, може боротися з несприятливим розташуванням зірок. І дійсно, пророкування зірок повністю збувається, але сенс його виявляється протилежним тому, який побачив Басилио, що не згадав про те, що світом правлять не зірки, а Божественне Провидіння.

Росаура, чия доля багато в чому паралельна долі Сехізмундо, поширює і розширює трактування земного, ілюзорного існування. Ця дама нітрохи не звіроподібного, але вона – полегла жінка, одягнувшись чоловічий одяг і намагається самовладно, своїми силами змінити долю. Звичайно, обраний нею шлях хибний, але, проходячи його, вона вносить дуже важливий відтінок в смислове палітру п’єси. З нею в драму входить традиційний для іспанського театру епохи бароко мотив боротьби за любов і щастя, крізь призму якого ледь не автоматично переломлюється реальність на підмостках. Це означає, що глядачами тієї епохи ця лінія дії, який би штучної вона не здавалася нам, сприймалася як «жива» і «життєва». До того ж, в знаковому і умовному світі іспанського театру, фінал історії Росаури слід визнати щасливим. А значить, цією лінією Кальдерон показує, що мріяти треба і іноді не страшно навіть повністю віддатися сну. Хоча життя – це сон, але для сплячого вона абсолютно реальна і іншої реальності він не знає.

Досить жорстокої демонстрацією того, що трапляється з людиною, що побажали ухилитися від сну життя, стає доля слуги Кларін: вирішивши поспостерігати за тим, що відбувається з боку, уникнути участі в подіях, він негайно гине. Життя дане людям тільки як сон, і щоб жити треба мріяти.

Проблематика та поетика драми «Життя це сон»

«Життя є сон» (1635)

Сенсу буття, свобода, вільний вибір, моральність, ідеальний правитель, смисл та призначення влади

Композиція: Три хорнади=три дня, що стосуються минулого, теперішнього та майбутнього країни. Розгалуженість композиції.

Хорнада І – зав’язка сюжету, окреслюється основна сюжетна лінія, інші колізії.

Хорнада ІІ – розвиток дії, любовної інтриги. Сехісмундо в палаці; Росаура, Астольфо.

Хорнада ІІІ – розв’язка всіх сюжетних ліній. Звільнення Сехісмундо, його суд.

В основі динамізму твору – тайна, події та ситуації швидко змінюються на протилежні.

Взаємодія образів сприяє розкриттю конфліктів:

Боротьба за владу: Сехісмундо-Астольфо, Естрелья

Любовні стосунки: С-Росаура, Росаура-Астольфо-Естрелья

Батько й син (людина та доля): Басіліо-С.

Питання честі: Росаура-астольфо, Росаура-Клотальдо.

Не смішний блазень Кларін –трагізм ситуації, існування людини у світі, неможливість уникнути долі. Виражає справжню сутність явищ, є маскою автора.

Риси барокової поетики у творі: Універсалізм; Динамізм; Емблематичність; Несправжність (театр, карнавал, маски); афористичність; Символіка та алегорії; Контрасти

В епоху Відродження на зміну подібним уявленням приходить відчуття нескінченності часу й простору, притім не десь у загробному світі, а в реальному житті на землі як би по горизонталі. Звичайно, і рай, і пекло не зникли з свідомості людини цієї епохи, але відчувши себе вперше не твариною жалюгідної, а владарем миру, людина ренесансної пори шукала раю на землі, прагнула увічнити себе у своїх справах. Таке відчуття нескінченності часу й простору не тільки зберігається та поглиблюється в епоху бароко: новітні відкриття в астрономії розширили межі навколишнього світу до космічних масштабів. Але при цьому простір і час знаходять як би тривимірність: поряд з горизонталлю земного життя знову дістає першорядного значення вертикаль раю й пекла.

Комедии о любви у Кальдерона — всегда «высокие» комедии. В них действуют только дворяне, в точном соответствии с принципами куртуазности и законами чести. Как бы ни была глубока страсть, сколь бы сильным ни было любовное чувство героев Кальдерона, речь их остается безупречно логичной и нередко излишне цветистой. Любовь у Кальдерона, как и всякая иная страсть, проверяется разумом. Если что-то и нарушает логику развития действия в его комедиях, то это вторжение в интригу сил, не зависящих от героев и принимающих обличие случая.

Еще дальше от традиций ренессансного театра отходит Кальдерон в своих «драмах чести».

Тема чести принадлежит к числу самых популярных в испанской литературе XVI—XVII вв. От средневековья в XVI—XVII столетия перешла идея чести, как «дара крови», принадлежащего дворянству от рождения и отгораживающего его от низших сословий.

Испанские гуманисты (Сервантес, Лопе де Вега) объявляют честь не наследственными дарами, а проявлениями человеческого достоинства, которое находит выражение в высоко нравственных поступках. Дон Кихот: «Каждый — сын своих дел». Лопе де Вега утверждает идеал «крестьянской чести».

Кальдерон же в своих «драмах чести» нередко отдает дань сословно-дворянским представлениям. Честь в этих пьесах уподобляется хрупкому сосуду, который «от малейшего движения может разбиться». Для того чтобы чести супруга было нанесено оскорбление, вовсе не обязательно жена должна изменить ему или даже замышлять измену — для этого достаточно одного лишь подозрения, ибо уже оно лишает супруга уважения со стороны окружающих и, следовательно, чести. В пьесе «Врач своей чести» жена и не помышляет об измене мужу, но из-за трагического стечения обстоятельств на нее падает тень подозрения. И тогда муж, не колеблясь, становится «врачом своей чести» и убивает жену. Герой не жесток, он жалуется, но действует так, ибо законы чести суровы и должны неукоснительно соблюдаться.

Кальдерон не удовлетворен дворянско-сословными представлениями о чести, ищет идеалы в раннем христианстве: Честь «достояние души», дарованное богом человеку, независимо от его происхождения, и посягать на нее никто не имеет права.

Такое толкование идеи чести особенно характерно для драм «Стойкий принц» (1628—1629) и «Саламейский алькальд» (1642—1644). В первой из них драматург повествует о героической жизни и мученической смерти португальского принца дона Фернандо, который, попав в плен к маврам, отказывается вернуть себе свободу ценой бесчестия друга, собственного бесчестия или бесчестия отчизны. Драматург, рисуя судьбу дона Фернандо, истолковывает ее почти как «житие святого», но сквозь религиозную оболочку здесь проступает высокая нравственная идея о чести как о чувстве уважения со стороны окружающих и о самоуважении, опирающихся на добродетельные поступки человека.

Монологи Фернандо из драмы «Стойкий принц»

С веселостью, и пышной, и беспечной,

Цветы проснулись утренней зарей.

Настала ночь, и вот, с холодной мглой,

Их сон объял, непробудимо вечный.

В них с золотом и с белизною млечной

Играла злость радужной игрой.

И тускло все. Вот лик судьбы людской.

Так много день уносит быстротечный.

С рассветом ранним розы расцвели

И умерли: в одной и той же чаше

И колыбель и гроб себе нашли.

Так точно мы, рожденные в пыли,

В единый день свершаем судьбы наши:

Я знаю, наконец, я смертен, И нет мгновений достоверных; По этой-то причине разум Устроил гроб и колыбель Похожими по внешней форме, Похожими по матерьялу. Когда кого-нибудь мы просим, Мы руки складываем так И поднимаем их; когда же Хотим мы что-нибудь отбросить, Мы то же делаем движенье, Но опускаем руки вниз. Когда рождаемся мы к жизни, То в знак того, что мир нас ищет, Он в колыбель нас принимает, Которая открыта вверх. Когда же презреньем или гневом Он пожелает нас отбросить, Он вниз тогда роняет руки, И тот же самый инструмент Меняет смысл при той же форме, И, сохраняя ту же сущность, Что было кверху колыбелью, То книзу превратилось в гроб. Так близко мы живем от смерти, Так тесно при рожденьи нашем Сливаются, черта с чертою, И колыбель и ложе мглы.

Источник

То, что вы хотели знать
Adblock
detector